Офіційне інтернет-представництво Президента України.
Виставка «Джеймс Мейс — серце, віддане Україні»
Харків. День пам`яті жертв Голодомору
Виставка «Голодомор 1932-1933 років - геноцид українського народу»
Звернення Президента України В.А.Ющенка
|
Свідчення. Очевидці
Народився я на хуторі Новенькому, що біля села Басівки, в колишньому Миропільському районі. Сім’я була багатодітною - у батька й матері нас було п’ятеро, я був передостаннім за віком. У 1933 р. уже ходив до школи, навчався у другому класі. Що найбільше запам’яталося з тих важких часів, так це постійне відчуття голоду. Та їсти було нічого.
Тільки-но зазеленіла трава, всі ми перейшли, у буквальному розумінні, на підніжний корм. Їли різні трави, коріння, а як з’явилася молода картопля, то кращого делікатесу було не знайти. А добиралися ми до тієї картоплі так: якомога далі від куща починали рити нору і крізь неї діставалися до бульб. Вирвати кущ не можна - не дай Бог побачать батьки, то покарають. Добравшись до картоплі, нашвидку її обтирали і негайно з’їдали. Якою ж вона була солодкою! Ще виручала макуха. Я не знаю, де батько її діставав, але ми нею так об’їдалися, що страждали сильними запорами (мати не встигала ставити клізму).
Та головною рятівницею сім’ї була корова, від якої хоч зрідка, але кожному перепадала склянка молока. Розраховувати на більше не доводилося, адже молоко ішло на покриття податків. До того ж корова була ще й тягловою силою - на ній і орали, і їздили.
Із тих далеких пір залишився в пам’яті дикий випадок: в одній сім’ї (закарбувалося її прізвище - Цибаненко) батько порубав сокирою своїх дітей - на той час і сам убивця і його діти були вже пухлими від голоду. Люди розповідали, що якось вранці, коли діти ще спали, той чоловік послав свою дружину на город, щоб знайшла хоч кілька стебел цибулі на сніданок. Та пішла, а він взяв сокиру і двох дітей зарубав. Третьому сину, що прокинувся, сказав: «Залишайся з матір’ю, а я піду». Дітовбивця зник і дав про себе знати лише перед війною.
З хлопчиком Андрієм, якого батько пощадив, я навчався у школі. Мабуть, від пережитого потрясіння у нього сталося порушення психіки.
Ніхто дітовбивцю не шукав, ніхто його не осуджував. «Позбавив дітей від голодних мук», - так казали люди.
Ще пригадується випадок. Прийшли до нас мої двоюрідні брати (мабуть, сподівалися, що зможуть у нас щось поїсти). Мати, звичайно, почастувала їх, чим могла. Якими вони були страшними: голодна опухлість зовсім не схожа на ту, що буває від удару чи хвороби. Я їх навіть не відразу пізнав: опухле обличчя, руки, ноги. Опухлість та була прозорою, якось аж ніби світилася.
Скільки померло тоді у селі людей, не скажу. Знаю тільки, що після голодомору більше третини хат лишилися порожніми. Пізніше деякі використав для своїх потреб або розібрав на будматеріали колгосп, решта - самі розвалилися.
Ховали в голодні роки просто: в яму, глибиною з півметра, складали загорнуті в ганчір’я трупи і засипали землею.
До початку війни людей у нашому хуторі лишилося мало, а землі багато. Безпросвітна праця за «палички»-трудодні, непосильні податки вкрай розорили наш колись квітучий хутір. Згодом він став неперспективним, а потім і взагалі зник із лиця землі...
Товстолузький Іван Кузьмич, 1925 р.н., уродж. села Басівка Сумського району Сумської (колишньої Харківської) області
Сумський район
| |
| Кучугура (Онищенко) Ганна Тимофіївна, 1920 р.н., уродж. села Новомиколаївка Шевченківського району Харківської області | В нашій сім’ї померли двоє моїх братів: Тимофій – 1916 р. н. Та Кирило – 1912 р. н. Пухлі від голоду, вони вирішили йти на заробітки в радгосп ім. Постишева (пізніше “Борівський”), де робітників організовано годували. Але сил для того, щоб дійти до Борівського, у хлопців не вистачило, вони померли серед поля... | | Левченко Сергій Васильович, 1916 р.н., уродж. села Жигайлівка Тростянецького району Сумської (колишньої Харківської) області | …У 20-х числах лютого 1933 р. я написав листа Й.В. Сталіну. Зміст його був таким:
«Дорогий наш батьку і вчителю Й.В.Сталіне, здрастуйте! Пише до Вас учень 7-го класу Жигайлівської НСШ Левченко Сергій Васильович. Пробачте, дорогий, за турботу, адже Ви весь час зайняті. Але прошу виділити 1-2 хвилини такого дорогоцінного часу на читання цього листа й ухвалити відповідне рішення... | | Ликова Надія Тимофіївна, 1927 р. н. | Наш дід був бідняк, але в колгосп довго не вступав. І в 1932-1933 рр наша сім”я ледве вижила, бо мій батько працював на будівництві у м. Харкові. І наша сім'я переїхала у м. Харків на початку 1933 р., а потім ми після голоду повернулися додому. Багатьох своїх подруг і друзів я в живих не побачила... | | Лисяк Катерина Романівна | Пам’ятаю, що був Голодомор у 1932-1933 роках. Причиною голоду був неврожай, засуха, а жалюгідний урожай забирала влада. Урожай, що був вирощений в полі, чи на огородах відбирали активісти влади. Чи були винагороди за донесення на сусіда не знає. До помешкань людей приходили група людей і шукали зерно в хаті, на городі,в підвалі, сараї, горищі, навіть в ліжках дітей... | | Лісова Зінаїда Омелянівна, 1927 р. н. | Батько був ковалем, мати – домогосподаркою. Брат Григорій в час Голодомору 1932-1933 рр. працював вчителем, сестра Галина, що теж закінчила Вовчанський педтехнікум була послана вчителем в село. Мені було 5-6 років, тому на більшість запитань відповісти не можу. Батько працював в Харкові на заводі “Серп і молот”... | | Лук’янова Анастасія Іванівна 1905 р. н. | На той час я була одружена та мала 2 діток: трирічну дівчинку та хлопчика двох років. Чоловік працював ремонтником у м. Харків, а в – в колгоспі. Як став колгосп відібрали майже всю землю, коня та комору зерна. Деяким сім’ям не було де навіть цибулю посадити. Діти були худенькі та дуже голодні... | | Луценко Мотрена, 1929 р. н. | В ті роки це був штучний голод. В сім'ї було 5 дітей, батько – лісник. Їсти нічого було. Харчувалися – жолуді, бурячки, листя. Була корова і цим рятувалися, пасіка(мед), терен, кислиці. Біля поля бачили мертвих людей. Де ховали – невідомо, вивозили машиною невідомо куди. З розповідей матері – випадки людоїдства були... | | Максутова Євдокія Григорівна, 1931 р.н. | Батька не пам’ятаю, мати працювала в колгоспі. В сім’ї було троє дітей. Я не мала змоги навчатися, тому, що думала про те, де знайти їжу. Виходили з братами у поле і шукали картопельку, яка де-не-де залишилась у землі. Відчуття голоду не залишало, весь час думалося лише про хліб. Це відчуття добре пам’ятається мені і сьогодні... | | Мартинюк Ганна Петрівна, 1910 р. н., уродж. села Волоська Балаклія Шевченківського району Харківської області | В 1933 році своїми очима бачила велику кількість трупів своїх земляків, що лежали в ті дні на порослих бур’янами вулицях та городах. Моя сусідка Меланія Кріпак, жінка середніх років, померла прямо на порозі власної хати з пучком трави в руках, якою вона прагнула вгамувати голод. А інша жителька села з’їла власну дванадцятирічну доньку... | | Марюхна Олександра Іванівна (дівоче прізвище - Підгірна), 1924 р.н., уродж. селища Нова Водолага Харківської області | Мій дід по матері, Яків Пилипович Борисенко, був справжнім господарем: мав власного млина, домашню худобу, добрий шмат землі. Робітників не наймав. Велика родина скрізь встигала дати лад сама. З поваги до Борисенків люди нарекли куток, в якому вони проживали, Борисами.
У старого Борисенка підростала донька Лізка, яку примітив парубок із сусідньої Шпаківки... |
|
Документальний фільм «Жорна».
У Запоріжжі знову повісили Сталіна
Події
|
