укр рус eng

Голодомор 1932-1933 рр.

Харківська область




Офіційне інтернет-представництво Президента України.



Виставка «Джеймс Мейс — серце, віддане Україні»






Харків. День пам`яті жертв Голодомору



Виставка «Голодомор 1932-1933 років - геноцид українського народу»





Звернення Президента України В.А.Ющенка

Події

Депутати Омелян Парубок та Петро Цибенко внесли на розгляд Верховної Ради законопроект №1040 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо збереження назв вулиць, пов'язаних з Великою Вітчизняною війною 1941-1945 років)» , - дописує Сергій Грабовський в Українському тижні. У безграмотно складеній пояснювальній записці говориться, зокрема: «Ім’я кожного солдата, який загинув за свободу Батьківщини  ми не маємо права забувати. Ніколи раніше в історії воєн боротьба народу у тилу не досягали такого розмаху. А тому, зберігши назви вулиць – ми зробимо крок для збереження пам’яті про героїв Великої вітчизняної війни».

Відтак законопроект пропонує доповнити другу статтю Закону України «Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років» від 2000 року, де перераховані основні форми увічнення пам’яті про цю війну та її героїв, таким абзацом: «збереження місцевими органами самоврядування найменувань вулиць, провулків, проспектів, площ, парків, скверів, мостів та інших споруд названих на честь  військовослужбовців, які здійснили героїчний подвиг, червоноармійців, партизан, підпільників, бойових формувань Червоної Армії та інших подій, пов’язаних з Великою Вітчизняною війною». Відповідно запропоновано змінити й закон «Про місцеве самоврядування в Україні», щоб зобов’язати місцеві органи влади не змінювати топоніми, пов’язані з цією війною.

Справа наче й благородна, -відмічає С. Грабовський. Але тільки на перший погляд. Насправді ж, ідеться про те, щоб законодавчо закріпити сталінську парадигму бачення війни, сталінську воєнну міфологію, сталінську топоніміку. І на тому, щоб Україна й надалі залишалася оазою неосталінізму, зробити політичний «навар».

Ба більше: цей законопроект виходить з брутального поділу українців на дві категорії: «повноцінних» і «неповноцінних». Причому «неповноцінними» тут виявляються ті, хто зустрів нацистські танки вогнем ще 1 вересня 1939 року у складі Війська Польського. А от ті маршали, генерали й офіцери, котрі у тому ж вересні проводили спільні паради з нацистами і пили з ними за здоров’я двох червонопрапорних фюрерів, – це визначні герої, люди «вищого» ґатунку.

Крім того, цей законопроект у разі свого ухвалення дає змогу швиденько назвати вулиці та площі у певних регіонах іменами Сталіна та Брежнєва (чи більш дрібної публіки з того ж ряду) – а потім наполягати на незмінності цих назв, бо ж ідеться про учасників війни, генералісимуса та генерал-майора…

І, нарешті, цим законопроектом закріплюється топоніміка, пов’язана із певними військовими діячами, які особисто причетні до страхітливих речей, що потрапляють під визначення злочинів проти людства і людяності. Лише два приклади. Генерал-майор Сабуров та генерал армії Черняховський.

«НКВД СРСР повідомляє отримане від свого співробітника, котрий перебуває у тилу  противника в районі Рівне, УРСР, наступне донесення: "Особовий склад 12-го батальйону Сабурова займається розгулом, пияцтвом, тероризує і грабує по-радянськи налаштоване населення, в тому числі навіть родичів своїх бійців. На мої претензії комбат Шитов і комісар обіцяють припинити цю антирадянську роботу, але діють нерішуче, намагаючись прикрити осіб, зайнятих бандитизмом. Роблю нові спроби домогтися перелому, прошу вплинути через Сабурова…"». Хто це зводить наклепи на партизанів Героя Радянського Союзу Сабурова? Це – нарком внутрішніх справ Лаврентій Павлович Берія, який 23 січня 1943 року доповідає Сталіну про безчинства, приборкати які його власний представник безсилий. Вдумайтесь: член Ставки, ледь не всемогутній «луб’янський маршал» прозоро натякає Сталіну про необхідність втрутитися…

А влітку 1944 року генерал-майор Олександр Сабуров очолив управління НКВД Дрогобицької області. Він був безпосереднім організатором каральних операцій проти УПА та підпілля ОУН, особисто брав участь у репресіях проти членів сімей учасників українського Руху Опору. Невдовзі, втім, його перевели на східну Україну, а потім – до Москви, начальником Головного управління МВС СРСР. З 1946 по 1958 роки числився депутатом Верховної Ради СРСР. У 1957 році Хрущов відправив його на пенсію – схоже, ще з часів війни він запам’ятав аж надто вже криваві «подвиги» цього Героя. Але ж маємо те, що маємо: вулиці Сабурова у Житомирі, Овручі, Чернігові й стольному Києві, бюст Героя в Овручі, школи його імені.

Іван Черняховський. Феноменальна кар’єра: у 1937 році – майор, командир танкового батальйону 8-ї мехбригади, у березні 1941 року – підполковник, командир 28-ї танкової дивізії у Прибалтиці. А вже влітку 1944 року Іван Черняховський – командувач 3-го Білоруського фронту, двічі Герой Радянського Союзу, генерал армії. Йому тільки 38 років. Нічого не скажеш – воєнний талант! А 18 лютого 1945 року він гине під Кенігсбергом…

Усе наче й нічого, але… «Усі ми знали, що німецьких дівчат можна ґвалтувати і вбивати. Це сприймалося ледь не як відвага в бою». Це написав Олександр Солженицин, який воював у Східній Пруссії і був заарештований за «антирадянщину».

Молодший колега капітана Солженицина, в майбутньому – письменник і художник Леонід Рабичев, був тоді юним лейтенантом. Він на початку 2000-х описав те, що коїли війська Черняховського, детально: «Війська наші у Східній Пруссії наздогнали громадянське населення, яке евакуювалося з Гольдапа, Інстербурга й інших міст, які залишалися німецькою армією. На возах і машинах, пішки старі, жінки, діти, великі патріархальні сім’ї повільно по всіх шляхах відходили на захід. Наші танкісти, піхотинці, артилеристи, зв’язківці наздогнали їх, поскидали у кювети обабіч шосе їхні вози з меблями, валізами, чемоданами, конями, відтіснили вбік старих та дітей і, позабувши про обов‘язок і честь і про відступаючі без бою німецькі підрозділи, тисячами накинулися на жінок і дітей. Жінки, матері та їхні дочки лежать праворуч і ліворуч уздовж шосе, і перед кожною стоїть, регочучись, орава мужиків зі спущеними штаньми. Тих, хто обливається кров‘ю і втрачає свідомість, відтягують убік, дітей, які кидаються їм на допомогу, розстрілюють. Регіт, гарчання, сміх,  крик і стогони. А їхні командири, їхні майори і полковники стоять на шосе, хто посміюється, а хто і диригує – ні, радше, регулює. Це щоб усі їхні солдати без винятку взяли участь… До обрію серед гір мотлоху, перекинутих возів трупи жінок, старих і дітей...». … А далі – «цим шосе проїздив на своєму вілісі і командуючий Третім Білоруським фронтом генерал армії Черняховський...» Одне слово, знав славетний командувач, чим займаються його війська.

І мовчки (чи не мовчки, а віддавши відповідний цілком таємний наказ своїм командирам?) благословляв цей геноцид.

Міхаель Вік, один із тих, хто вижив у цій бійні, розповідає: “Кожного зустрічного чоловіка вони вбивали, а кожну жінку – ґвалтували. Вночі звідусіль лунали крики і благання про допомогу. Вони зачиняли людей у підвалах і підпалювали будинки...” Від єврея Віка не сховався і похмурий парадокс ситуації: “Спершу нас намагалися знищити Гітлер і нацисти, тепер цим зайнялися росіяни"».

Я розумію, - зазначає С.Грабовський, що комуністи України знайдуть – услід за Сталіним – аргументи для виправдання всіх цих злочинів: мовляв, то була відплата, німці самі винні тощо. А спалені українські села підтримували бандерівців. Тому нехай і Сабуров, і Черняховський, і подібні до них (а також Сталін та Брежнєв) фігурують в топоніміці України. І вулицю Комуністичну чи Ленінська чіпати не можна – адже партія вела народ до перемоги, а Ленін його надихав. Одне слово, українці мають і у ХХІ столітті жити у полоні сталінської міфології… 

Перейти до переліку подій

© Голодомор 1932-33 рр. Харківська область
2007-2021
[email protected]