укр рус eng

Голодомор 1932-1933 рр.

Харківська область




Офіційне інтернет-представництво Президента України.



Виставка «Джеймс Мейс — серце, віддане Україні»






Харків. День пам`яті жертв Голодомору



Виставка «Голодомор 1932-1933 років - геноцид українського народу»





Звернення Президента України В.А.Ющенка

Свідчення. Очевидці

Район

У мого батька була нова простора хата, тому саме її обрали місцем для збору бригади, яка агітувала селян до колективного господарства (іменованого спершу СОЗом, потім - артіллю, і лише згодом - колгоспом). Члени цієї бригади ходили по хатах, придивлялися, умовляли. Прізвищ жодного з них не пам’ятаю, не знаю, ким вони були. Лише одну жінку з тієї бригади я зустріла пізніше і впізнала - вона була вчителькою. Сталося це тоді, коли я пішла до 5 класу Баранівської семирічки.

Як правило, люди заможніші до колгоспу йти не погоджувалися, а бідніші, безкінні (а, можливо, просто розумніші, хитріші) - записувалися відразу.

Конторою колгоспу стала садиба розкуркуленого селянина Гузя Сергія Кузьмовича. До неї почали зводити коней, корів, свиней, зносити сільгоспінвентар, відібраний у тих, хто ухилявся від СОЗу.

А ночами хутором ходили чоловіки (гарно вдягнуті) і наказували дядькам противитися СОЗу. Упирайтесь, мовляв, як бики! Почалося сум’яття.

Землю навесні 1932-1933 рр. засіяли, і урожай непоганий визрів. Але вчасно зібрати його було нікому. Протягом 2-3 років у селян поступово відібрали все - житло, господарські приміщення, худобу, харчові припаси, хатнє майно - і люди почали розбігатися хто куди.

Мій батько був середнього достатку, але і в нього зруйнували все, крім хати.

Коли в нашій хаті збиралися активісти, то мама мусила їх годувати, а ми, діти, - розважати декламуванням віршів. Наймолодший брат уже знав довжелезного вірша «Дніпрельстан». Вчителька, яку я потім упізнала в школі, так розчулилась, що дала малюкові 3 рублі (а потім нас же і обібрала).

Найстрашнішими були побори взимку та навесні 1933 р. Вимітали все з хат, горищ, погребів - навіть квасолю й сушку. А податки були якими!

Батько, перед тим, як піти з дому, сховав останній запас пшениці під піччю в хаті. Але прийшла «бригада» і почала залізними прутами проколювати стіни, підлогу. Як дійшла черга до печі, з неї посипалася пшениця.

Згрібши все до останньої зернини, в мішках понесли наш скарб на підводу у дворі. Я вибігла з хати, залізла на підводу і давай розв’язувати мішки, розсипаючи пшеницю на землю.

Вже згадана тут вчителька схопила мене за шкірку і скинула, як цуценя. Я та двоє молодших братиків (восьми і шести років) так плакали, так голосили! Однак жалості не діждалися. Пригадується, що серед тих, хто нас грабував, був недалекий сусід Гузь Йосип Кіндратович.

Мама, яка напередодні втекла з дому, щоб її не заарештували (по ній навіть стріляли навздогін), повернулася додому вночі. Спали ми на соломі, бо більше нічого в хаті не лишилося.

Наш сарай розбирали двоє односельців-СОЗівців, яких пригнали з підводами руйнувати садибу, - Гузь Павло Миронович і Гузь Йосип Іванович. Останній був добрішим: він дозволяв нам, дітям, набирати дрівець і ховати їх у хаті.

Мама й далі змушена була ховатися - приходила до нас лише вночі. Їсти було нічого - хоч і город засаджений, і хліб засіяний, але все тільки сходило. Мама збирала траву, сікла її і варила. Цим ми харчувалися. І більшість людей на хуторі робили так само.

Чим ближче до літа, тим важчим і страшнішим було наше життя. Ми стали опухати. Опухла мама, а особливо братики. Пригадую, мама плаче, а восьмилітній братик Саша заспокоює її: «Та вже ж до Петра лишилося 40 днів, а там колосочки підуть...» А сам такий пухлий, що вже й очима не бачить.

Одного дня дивлюся, мама випрала одежку для нас усіх, висушила й поклала біля кожного. Принесла води в дім - налила її у відра, чавуни. Сама ледве жива, а братики вже почали марити. Я ще могла спостерігати, а піднятися з солом’яного ліжника сили не мала.

Потім мама стала навколішки, помолилася Богу і зі сльозами, повідкривавши двері навстіж, кудись пішла.

Пізніше вона пояснила: «Думала помрете, то, можливо, хтось помиє та вдягне хоч стареньке все, але чисте». Пішла помирати де завгодно - під тином, на дорозі - аби не бачити страшної кончини трьох своїх дітей.

Але не судилося нам померти. Врятувались чудом Господа!

Недалеко від нашої хати було пасовище СОЗівської худоби, відібраної в людей. Вийшовши з дому, мама несподівано натрапила на ще паруючі нутрощі якоїсь худобини. Дорізали чиюсь корівку, м’ясо й тушку забрали, а це - лишили. Як же мама зраділа знахідці! Зняла з себе спідницю, склала свою здобич і, напружуючи останні сили, потягла додому.

Я почула у дворі гамір. Виявилось, що по маминому сліду вже біг натовп голодних, озвірілих людей. Ледве встигла замкнутися перед носом у своїх небезпечних переслідувачів.

Ці події відбувалися під вечір. Марно прождавши до ранку, напівбожевільні люди поступово розсіялися.

Врятувало нас те, що в домі були вода, сіль і сірники (паливом служили табуретки, стіл, солома). Посоливши кишки, мама по шматочку їх варила і відпоювала нас бульйоном. Вийти надвір вона змогла лише через два дні - трішки набравшись сил і переконавшись, що біля дому ніхто не чатує. Сусіди вже думали, що ми потруїлися і померли.

Щоб надовше вистачило знайденої їжі, мама рвала траву і додавала до навару. З Божою поміччю нас врятувала і сама вижила.

Мама потім дуже побивалась, докоряючи собі за свою слабовільність (що покинула напризволяще помираючих дітей), але осуджувати її ніхто навіть не подумав.

А випадки в нашому хуторі траплялися різні. Було й таке: батько з матір’ю вижили, а п’ятьох дітей поховали за два дні (родина Гузя Тихона Тимофійовича). Траплялися в ті часи й випадки людоїдства.

Як почали дозрівати жито, пшениця, стало трохи ситніше. Колоски почали рвати, смажити зерно, варити юшку.

Коли після поправки я вперше вийшла на вулицю, то від побаченого й почутого просто жахнулася. Скільки людей померло і скільки розбіглося невідомо куди! Скільки садиб зруйновано! Хутір наш до колективізації був дуже гарним - ошатні хатки, розкішні сади, ставок, озера, а лишилося - кладовище...

Не йде з пам’яті ще один випадок, який стався з нашим сусідом Петром Івановичем Гузем. Було це на початку весни 1933-го. Мама тоді ще якось крутилася - купувала у Валках курей, вдома різала і везла в Харків, щоб роздобути хлібця. І ось якось розбирає вона цих курей (ноги в мами тоді вже почали пухнути), а в дім заходить згаданий Петро, що мав вік років 18-20, - пухлий, зі страшними очима. Нічого не говорячи, він миттю присів до відра, куди мама скидала відходи (кишки, пір’я) і не миючи, а лише поспішно видавлюю чи вміст кишок, почав жадібно їх їсти. Мама плаче, благає спинитися: «Не треба, Петю, помреш. Он кипить вода, зачекай трохи і поїси вареного». Але він не слухає, ні на що не звертає уваги, а лише їсть, їсть, їсть... Несподівано Петро вхопився за живіт і повільно виповз у двір - ледь не з порога з нього полився кривавий пронос. Вранці хлопця знайшли мертвим у його порожній хаті. Мати Петра померла раніше, а батько, Іван Кіндратович Гузь, з десятирічною дочкою Марією, будучи вигнаними з власного дому, втекли з хутора невідомо куди. Батька потім знайшли мертвим на дорозі в Ков’яги, доля Марії - лишилася невідомою.

Восени 33-го я із старшим братом пішла до школи, де нам варили юшку: вода, кілька пшонинок і сіль. Ми були і тому раді.

В 1934 р. нарешті повернувся додому батько. Мама влаштувалася працювати провідницею. Життя так-сяк налагоджувалося.

Подаю список людей із нашого хутора, які померли в 1933 р. з голоду. Поховані всі у спільних могилах на кладовищі в хуторі Гузівці.
 
Гузь Іван Кіндратович;

Гузь Ганна Кіндратівна, його дружина;
Гузь Петро Іванович, їх син;
Гузь Олена Іванівна, їх невістка;
Гузь Олександра - років 50;
Гузь Олена, її пасербиця;
Діти Гузя Тихона Тимофійовича (5 чол.);
Сіренко Петро Прокопович і його сім’я (дружина і 5 чи 6 їх дітей);
Снесар (чи Сіренко) Гордій;
Наталка, його дочка - 10 років;
Дід Ганнич.





Попередні десять Попередня сторінка 10 [11] 12 13 14 15 16 Наступна сторінка
Передерій Уляна Михайлівна (дівоче прізвище Злобіна), уродж. села Будьонівка Великобурлуцького району Харківської областіСім’я наша була великою - 3 дітей, батько, мати, дідусь. Їли що прийдеться. Перед своєю смертю батько годував нас качанами із кукурудзи. У батьків забрали все: коней, корову, реманент. Хату теж відібрали, а нас поселили у стайні. Вимерло майже все село. Їли навіть дітей. Був випадок, коли мати зварила суп із дитини...
Петрушенко Варвара Прокопівна , 1926 р.н., уродж. села Мартова Печенізького району Харківської областіВ ті роки не тільки голод був причиною смерті людей. Такі хвороби як лихоманка, скарлатина, тиф теж взяли свою частку. Знесилені люди не могли захоронити своїх рідних на цвинтарі, то ховали в садах або городах, прикриваючи їх невеликою кількістю землі. Харчувалися травами та ягодами...
Півнєв Михайло Мусійович, 1913 р.н., уродж. села Андріївки Великобурлуцького району Харківської областіСкільки часу минуло, а як починаю згадувати про 1932-1933 рр., все тіло труситься. У 1932 р. мене звільнили із заслання, де будував Біломорканалбалт (Ведмежа гора, Головний шлюз). Оформив документи в Лисичанськ Сталінської області. У Заполяр’ї тоді вже ходили чутки, що в Україні голод. Заїхав у Петрозаводськ - там буханець хліба коштував 3 рублі, а як приїхав до Харкова - 30-40 рублів...
Півньов Василь ОлексійовичВ 1932-1933 роках в нашому селі був голод. В той час мені було 5 років. Причиною голоду на мою думку був і неврожай, і те, що урожай забирала влада. Приїжджали представники з району і відбирали у людей зерно. Проводили обшуки в будинках, в сараях, на подвір'ї. Із доносами проводились арешти людей, відправляли на висилання...
Пономаренко Марія ІванівнаУ 1932 році усіх людей примушували працювати в колгоспі. Сім’ї, які жили більш – менш нормально, сплачували великий податок. Часто забирали у людей корів. Люди ховали зерно, закопували у ямах. Багатьох відправляли до Сибіру. Приходили уповноважені, забирали навіть квасолю, горох, терен. Усе – усе, що було у хаті...
Проценко Марія Петрівна (дівоче прізвище Камчатна), 1927 р.н., уродж. села М. Бобрик Лебединського району Сумської (колишньої Харківської) областіМій батько, Камчатний Петро Денисович, помер від голоду у віці 28 років. Батька й діда причислили до куркулів і вигнали з хати всю нашу сім’ю. У 1932 р. за те, що батько не виконав плану хлібоздачі, накладеного втретє підряд, його засудили на два роки. Прийшовши з в’язниці в 1933 р., батько в кінці літа помер з голоду...
Прощай Євгенія Іванівна, 1916 р.н., уродж. села Мартова Печенізького району Харківської областіВ ці тяжкі роки я втратила свою доньку Клавдію. Не було чого їсти. Знесилені люди їли в основному трави. В кого була кукурудза то варили кукурудзяну кашу, квасили кормові та цукрові буряки і це вживали в їжу.   В той рік вимирали цілими сім’ями з 3-х або 6-ти членів сім’ї...
Ронзік Марія Яківна (дівоче Черняк), 1930 р.н., уродж. села Новий Бурлук Печенізького району Харківської областіПам’ятаю хоча мені було 3 роки , як жила наша сім’я під час голодовки 1932-33 років. Сім’я складалась із шести осіб, жили дуже скрутно. Їсти було нічого, мама готувала оладки із лугового щавлю, жарити було ні на чому, їх просто сушили на сковороді. Вся сім’я опухла з голоду. Я пам’ятаю, як бабуся впала в хаті на долівку поруч із моїм старшим братом, який був дуже опухлий, так вони і померли в один день...
Рудницька Раїса ЛеонідівнаГолод зробила держава. Забрала у селян хліб, усе що залишилось то це мабуть вода. Від голоду багато хто втрачав совість,сором. Немало голодних займалися крадіжками по погрібах і по клунях, щоб знайти щось їстівне.   Їли кору дерев, різну траву, полову,м’ясо дохлих тварин, ловили собак і котів...
Рябко Лариса Юріївна (дівоче прізвище Литвиненко), 1938 р.н., уродж. села Драбинівка Новосанжарського району Полтавської (колишньої Харківської) областіЯ народилася вже після голодомору, а тому про його страхіття розповім за спогадами своєї мами, Литвиненко Олександри Павлівни, якої вже немає серед нас. Мама розказувала, що в селян було відібрано минулий урожай, а все, що виросло на полі влітку, не дозволяли збирати. Якщо хто порушував заборону, його заарештовували...
Попередні десять Попередня сторінка 10 [11] 12 13 14 15 16 Наступна сторінка




Документальний фільм «Жорна».

У Запоріжжі знову повісили Сталіна


04.11.2015
Світовий Конґрес Українців відновлює заклик визнати Голодомор геноцидом українського народу

17.04.2015
Патріарх Вірменської Католицької Церкви приїде на річницю Голодомору до Києва

24.03.2015
У Римі показали українську кінострічку про Голодомор

15.12.2014
Дитяча центральна міська бібліотека ім. Пушкіна в м. Краматорську отримала найновішу літературу про Голодомор-геноцид 1932-1933 років в Україні

24.11.2014
В окупованому Криму молились за жертв Голодомору

23.11.2014
У Парижі вшанували пам'ять жертв Голодомору

22.11.2014
Громадські активісти Харкова вшанували жертв геноциду

22.11.2014
Харків'яни вшановують жертв Голодомору


+ До всіх подій

© Голодомор 1932-33 рр. Харківська область
2007-2020
[email protected]