Офіційне інтернет-представництво Президента України.
Виставка «Джеймс Мейс — серце, віддане Україні»
Харків. День пам`яті жертв Голодомору
Виставка «Голодомор 1932-1933 років - геноцид українського народу»
Звернення Президента України В.А.Ющенка
|
Свідчення. Очевидці
Народилася у невеличкому селі, що знаходилося прямо в яру. Батьки були простими і забитими людьми. Тримали невелике господарство і займалися шевством: батько шив кожухи і свити, мама - легку одежу.
І ось цих добрих і чесних людей розкуркулюють. Прийшли якісь комсомольці, забрали все, вигнали сім’ю на вулицю, а хату розвалили.
Батько не витримав і з горя помер. Мама з трьома дітьми ходила по вулиці й просила милостиню. Нас ніхто не пускав ночувати до себе (пізніше дізналася, що був такий наказ), люди були заляканими, дуже голодували, замерзали. Мама ходила пухлою.
Мене й маленького брата хтось відвіз до Куп’янська в дитбудинок. Там було нам дуже погано. Спали на соломі, укривалися байковою ковдрою впоперек. Їли абищо, навіть води і тієї не вистачало, зробиш ковток - і досить. Через усе це ми не витримали і втекли з дитбудинку.
Взяла брата за руку і, вилізши з ним під воротами, помандрували до вокзалу. Приїхали на вузлову станцію, а там 5 напрямків. Куди їхати? Своє село якось розшукали (мабуть, у людей питали).
Мами вдома не застали, і ніхто не знав, куди вона поділася. Молодший братик помер з голоду, а старшого я так і не розшукала. Залишилась я одна-однісінька. «Сирота» - це слово й досі віддається в мені болем
Стадник Катерина Якимівна, 1913 р.н., уродж. хутора Петровського Шевченківського району Харківської області.
Народилася я в багатодітній сім’ї, де було семеро сестер і один брат. Шестеро старших завели свої сім’ї, а ми з сестрою, що була з 1916 р., жили з батьками. Тато хворів, а ми з мамою працювали в полі. Були у нас 2 воли, Ворон і Зозуля, та кобила Біла. З малих років ми з сестрою вміли їздити верхи і орати волами, обробляли землю, вирощували хліб. Працювали самі, нікого не наймаючи на поміч. Сіяли пшеницю, жито, просо, соняшник, цукрові буряки (їх примушували сіяти гектар), а решта землі - під картоплею, баштаном. Хліб здавали державі (тоді були якісь норми, ми їх виконували).
Землі, отриманої на сім’ю, нам вистачало, в оренду не брали. А дядьки мої брали. Десь далеко жив землевласник Навольнєв, у нього орендували. Добиралися на волах, везли з собою у бочках воду, в полі й ночували.
Як почалося розкуркулювання і стали все відбирати, то дядько (молодший брат мого батька) поїхав у Харків до Петровського скаржитися - мовляв, що ж воно робиться. А Петровський, за словами дядька, відповів тоді: «Здай усе у колгоспі тікай, або вирушай кудись, бо спасу не буде нікому».
А що в нас було брати? Свиту? Ходили з ранньої весни до пізньої осені босі, з ранку до ночі - у полі. Нероби відмовлялися землю обробляти, зате по горищах вміли лазити, навіть квасолю десятирічну забрали. Хата наша хоч була під соломою, долівка - земляна, зате комора хороша - рублена, під залізом (сестри казали, вона й досі стоїть на колгоспному дворі).
Коли нашу сім’ю викинули із власної хати, то я пішки вирушила до Харкова. Там знайшлися добрі люди (сім’я Фадєєвих), які мене прихистили. Недалеко від дому, де я стала жити, - це на розі тодішніх вулиць Молочної і Зміївської - відкрився комерційний хлібний магазин. Давали по буханці в одні руки. Часто траплялося, що людина візьме, поїсть і біля того магазину помре. Тоді під’їде автомашина, завантажить і відвезе в яр. Бувало, що хтось вибереться із того яру, а решта - залишалися назавжди. Страшне робилося, хай воно ніколи не повертається.
За Харковом є залізнична станція Смородине (тепер Сумської області), а біля неї - села Люджа і Верхолюджа. Там усі жителі вимерли з голоду. Сама бачила, будучи посланою туди на жнива у 1933 р. Ідеш лісом - скрізь покійники, а напівживі - самі на кладовище повзуть. Скільки років минуло, а серце болить. Немає ні хутора, в якому народилася, ні батькової хати - все знищили.
А яка була краса! Луг, річка, сади квітучі, земля родюча. Кому це все заважало?..
Калмикова Раїса Іванівна (дівоче прізвище Холодкова), 1926 р.н., уродж. села Курилівка Куп’янського району Харківської області
Куп'янський район
| |
| Передерій Уляна Михайлівна (дівоче прізвище Злобіна), уродж. села Будьонівка Великобурлуцького району Харківської області | Сім’я наша була великою - 3 дітей, батько, мати, дідусь. Їли що прийдеться. Перед своєю смертю батько годував нас качанами із кукурудзи.
У батьків забрали все: коней, корову, реманент. Хату теж відібрали, а нас поселили у стайні.
Вимерло майже все село. Їли навіть дітей. Був випадок, коли мати зварила суп із дитини... | | Петрушенко Варвара Прокопівна , 1926 р.н., уродж. села Мартова Печенізького району Харківської області | В ті роки не тільки голод був причиною смерті людей. Такі хвороби як лихоманка, скарлатина, тиф теж взяли свою частку. Знесилені люди не могли захоронити своїх рідних на цвинтарі, то ховали в садах або городах, прикриваючи їх невеликою кількістю землі. Харчувалися травами та ягодами... | | Півнєв Михайло Мусійович, 1913 р.н., уродж. села Андріївки Великобурлуцького району Харківської області | Скільки часу минуло, а як починаю згадувати про 1932-1933 рр., все тіло труситься.
У 1932 р. мене звільнили із заслання, де будував Біломорканалбалт (Ведмежа гора, Головний шлюз). Оформив документи в Лисичанськ Сталінської області. У Заполяр’ї тоді вже ходили чутки, що в Україні голод.
Заїхав у Петрозаводськ - там буханець хліба коштував 3 рублі, а як приїхав до Харкова - 30-40 рублів... | | Півньов Василь Олексійович | В 1932-1933 роках в нашому селі був голод. В той час мені було 5 років. Причиною голоду на мою думку був і неврожай, і те, що урожай забирала влада. Приїжджали представники з району і відбирали у людей зерно. Проводили обшуки в будинках, в сараях, на подвір'ї. Із доносами проводились арешти людей, відправляли на висилання... | | Пономаренко Марія Іванівна | У 1932 році усіх людей примушували працювати в колгоспі. Сім’ї, які жили більш – менш нормально, сплачували великий податок. Часто забирали у людей корів. Люди ховали зерно, закопували у ямах. Багатьох відправляли до Сибіру. Приходили уповноважені, забирали навіть квасолю, горох, терен. Усе – усе, що було у хаті... | | Проценко Марія Петрівна (дівоче прізвище Камчатна), 1927 р.н., уродж. села М. Бобрик Лебединського району Сумської (колишньої Харківської) області | Мій батько, Камчатний Петро Денисович, помер від голоду у віці 28 років. Батька й діда причислили до куркулів і вигнали з хати всю нашу сім’ю.
У 1932 р. за те, що батько не виконав плану хлібоздачі, накладеного втретє підряд, його засудили на два роки. Прийшовши з в’язниці в 1933 р., батько в кінці літа помер з голоду... | | Прощай Євгенія Іванівна, 1916 р.н., уродж. села Мартова Печенізького району Харківської області | В ці тяжкі роки я втратила свою доньку Клавдію. Не було чого їсти. Знесилені люди їли в основному трави. В кого була кукурудза то варили кукурудзяну кашу, квасили кормові та цукрові буряки і це вживали в їжу.
В той рік вимирали цілими сім’ями з 3-х або 6-ти членів сім’ї... | | Ронзік Марія Яківна (дівоче Черняк), 1930 р.н., уродж. села Новий Бурлук Печенізького району Харківської області | Пам’ятаю хоча мені було 3 роки , як жила наша сім’я під час голодовки 1932-33 років. Сім’я складалась із шести осіб, жили дуже скрутно. Їсти було нічого, мама готувала оладки із лугового щавлю, жарити було ні на чому, їх просто сушили на сковороді. Вся сім’я опухла з голоду. Я пам’ятаю, як бабуся впала в хаті на долівку поруч із моїм старшим братом, який був дуже опухлий, так вони і померли в один день... | | Рудницька Раїса Леонідівна | Голод зробила держава. Забрала у селян хліб, усе що залишилось то це мабуть вода. Від голоду багато хто втрачав совість,сором. Немало голодних займалися крадіжками по погрібах і по клунях, щоб знайти щось їстівне.
Їли кору дерев, різну траву, полову,м’ясо дохлих тварин, ловили собак і котів... | | Рябко Лариса Юріївна (дівоче прізвище Литвиненко), 1938 р.н., уродж. села Драбинівка Новосанжарського району Полтавської (колишньої Харківської) області | Я народилася вже після голодомору, а тому про його страхіття розповім за спогадами своєї мами, Литвиненко Олександри Павлівни, якої вже немає серед нас.
Мама розказувала, що в селян було відібрано минулий урожай, а все, що виросло на полі влітку, не дозволяли збирати. Якщо хто порушував заборону, його заарештовували... |
|
Документальний фільм «Жорна».
У Запоріжжі знову повісили Сталіна
Події
|
