Офіційне інтернет-представництво Президента України.
Виставка «Джеймс Мейс — серце, віддане Україні»
Харків. День пам`яті жертв Голодомору
Виставка «Голодомор 1932-1933 років - геноцид українського народу»
Звернення Президента України В.А.Ющенка
|
Свідчення. Очевидці
У мого батька була нова простора хата, тому саме її обрали місцем для збору бригади, яка агітувала селян до колективного господарства (іменованого спершу СОЗом, потім - артіллю, і лише згодом - колгоспом). Члени цієї бригади ходили по хатах, придивлялися, умовляли. Прізвищ жодного з них не пам’ятаю, не знаю, ким вони були. Лише одну жінку з тієї бригади я зустріла пізніше і впізнала - вона була вчителькою. Сталося це тоді, коли я пішла до 5 класу Баранівської семирічки.
Як правило, люди заможніші до колгоспу йти не погоджувалися, а бідніші, безкінні (а, можливо, просто розумніші, хитріші) - записувалися відразу.
Конторою колгоспу стала садиба розкуркуленого селянина Гузя Сергія Кузьмовича. До неї почали зводити коней, корів, свиней, зносити сільгоспінвентар, відібраний у тих, хто ухилявся від СОЗу.
А ночами хутором ходили чоловіки (гарно вдягнуті) і наказували дядькам противитися СОЗу. Упирайтесь, мовляв, як бики! Почалося сум’яття.
Землю навесні 1932-1933 рр. засіяли, і урожай непоганий визрів. Але вчасно зібрати його було нікому. Протягом 2-3 років у селян поступово відібрали все - житло, господарські приміщення, худобу, харчові припаси, хатнє майно - і люди почали розбігатися хто куди.
Мій батько був середнього достатку, але і в нього зруйнували все, крім хати.
Коли в нашій хаті збиралися активісти, то мама мусила їх годувати, а ми, діти, - розважати декламуванням віршів. Наймолодший брат уже знав довжелезного вірша «Дніпрельстан». Вчителька, яку я потім упізнала в школі, так розчулилась, що дала малюкові 3 рублі (а потім нас же і обібрала).
Найстрашнішими були побори взимку та навесні 1933 р. Вимітали все з хат, горищ, погребів - навіть квасолю й сушку. А податки були якими!
Батько, перед тим, як піти з дому, сховав останній запас пшениці під піччю в хаті. Але прийшла «бригада» і почала залізними прутами проколювати стіни, підлогу. Як дійшла черга до печі, з неї посипалася пшениця.
Згрібши все до останньої зернини, в мішках понесли наш скарб на підводу у дворі. Я вибігла з хати, залізла на підводу і давай розв’язувати мішки, розсипаючи пшеницю на землю.
Вже згадана тут вчителька схопила мене за шкірку і скинула, як цуценя. Я та двоє молодших братиків (восьми і шести років) так плакали, так голосили! Однак жалості не діждалися. Пригадується, що серед тих, хто нас грабував, був недалекий сусід Гузь Йосип Кіндратович.
Мама, яка напередодні втекла з дому, щоб її не заарештували (по ній навіть стріляли навздогін), повернулася додому вночі. Спали ми на соломі, бо більше нічого в хаті не лишилося.
Наш сарай розбирали двоє односельців-СОЗівців, яких пригнали з підводами руйнувати садибу, - Гузь Павло Миронович і Гузь Йосип Іванович. Останній був добрішим: він дозволяв нам, дітям, набирати дрівець і ховати їх у хаті.
Мама й далі змушена була ховатися - приходила до нас лише вночі. Їсти було нічого - хоч і город засаджений, і хліб засіяний, але все тільки сходило. Мама збирала траву, сікла її і варила. Цим ми харчувалися. І більшість людей на хуторі робили так само.
Чим ближче до літа, тим важчим і страшнішим було наше життя. Ми стали опухати. Опухла мама, а особливо братики. Пригадую, мама плаче, а восьмилітній братик Саша заспокоює її: «Та вже ж до Петра лишилося 40 днів, а там колосочки підуть...» А сам такий пухлий, що вже й очима не бачить.
Одного дня дивлюся, мама випрала одежку для нас усіх, висушила й поклала біля кожного. Принесла води в дім - налила її у відра, чавуни. Сама ледве жива, а братики вже почали марити. Я ще могла спостерігати, а піднятися з солом’яного ліжника сили не мала.
Потім мама стала навколішки, помолилася Богу і зі сльозами, повідкривавши двері навстіж, кудись пішла.
Пізніше вона пояснила: «Думала помрете, то, можливо, хтось помиє та вдягне хоч стареньке все, але чисте». Пішла помирати де завгодно - під тином, на дорозі - аби не бачити страшної кончини трьох своїх дітей.
Але не судилося нам померти. Врятувались чудом Господа!
Недалеко від нашої хати було пасовище СОЗівської худоби, відібраної в людей. Вийшовши з дому, мама несподівано натрапила на ще паруючі нутрощі якоїсь худобини. Дорізали чиюсь корівку, м’ясо й тушку забрали, а це - лишили. Як же мама зраділа знахідці! Зняла з себе спідницю, склала свою здобич і, напружуючи останні сили, потягла додому.
Я почула у дворі гамір. Виявилось, що по маминому сліду вже біг натовп голодних, озвірілих людей. Ледве встигла замкнутися перед носом у своїх небезпечних переслідувачів.
Ці події відбувалися під вечір. Марно прождавши до ранку, напівбожевільні люди поступово розсіялися.
Врятувало нас те, що в домі були вода, сіль і сірники (паливом служили табуретки, стіл, солома). Посоливши кишки, мама по шматочку їх варила і відпоювала нас бульйоном. Вийти надвір вона змогла лише через два дні - трішки набравшись сил і переконавшись, що біля дому ніхто не чатує. Сусіди вже думали, що ми потруїлися і померли.
Щоб надовше вистачило знайденої їжі, мама рвала траву і додавала до навару. З Божою поміччю нас врятувала і сама вижила.
Мама потім дуже побивалась, докоряючи собі за свою слабовільність (що покинула напризволяще помираючих дітей), але осуджувати її ніхто навіть не подумав.
А випадки в нашому хуторі траплялися різні. Було й таке: батько з матір’ю вижили, а п’ятьох дітей поховали за два дні (родина Гузя Тихона Тимофійовича). Траплялися в ті часи й випадки людоїдства.
Як почали дозрівати жито, пшениця, стало трохи ситніше. Колоски почали рвати, смажити зерно, варити юшку.
Коли після поправки я вперше вийшла на вулицю, то від побаченого й почутого просто жахнулася. Скільки людей померло і скільки розбіглося невідомо куди! Скільки садиб зруйновано! Хутір наш до колективізації був дуже гарним - ошатні хатки, розкішні сади, ставок, озера, а лишилося - кладовище...
Не йде з пам’яті ще один випадок, який стався з нашим сусідом Петром Івановичем Гузем. Було це на початку весни 1933-го. Мама тоді ще якось крутилася - купувала у Валках курей, вдома різала і везла в Харків, щоб роздобути хлібця. І ось якось розбирає вона цих курей (ноги в мами тоді вже почали пухнути), а в дім заходить згаданий Петро, що мав вік років 18-20, - пухлий, зі страшними очима. Нічого не говорячи, він миттю присів до відра, куди мама скидала відходи (кишки, пір’я) і не миючи, а лише поспішно видавлюю чи вміст кишок, почав жадібно їх їсти. Мама плаче, благає спинитися: «Не треба, Петю, помреш. Он кипить вода, зачекай трохи і поїси вареного». Але він не слухає, ні на що не звертає уваги, а лише їсть, їсть, їсть... Несподівано Петро вхопився за живіт і повільно виповз у двір - ледь не з порога з нього полився кривавий пронос. Вранці хлопця знайшли мертвим у його порожній хаті. Мати Петра померла раніше, а батько, Іван Кіндратович Гузь, з десятирічною дочкою Марією, будучи вигнаними з власного дому, втекли з хутора невідомо куди. Батька потім знайшли мертвим на дорозі в Ков’яги, доля Марії - лишилася невідомою.
Восени 33-го я із старшим братом пішла до школи, де нам варили юшку: вода, кілька пшонинок і сіль. Ми були і тому раді.
В 1934 р. нарешті повернувся додому батько. Мама влаштувалася працювати провідницею. Життя так-сяк налагоджувалося.
Подаю список людей із нашого хутора, які померли в 1933 р. з голоду. Поховані всі у спільних могилах на кладовищі в хуторі Гузівці.
Гузь Іван Кіндратович;
Гузь Ганна Кіндратівна, його дружина;
Гузь Петро Іванович, їх син;
Гузь Олена Іванівна, їх невістка;
Гузь Олександра - років 50;
Гузь Олена, її пасербиця;
Діти Гузя Тихона Тимофійовича (5 чол.);
Сіренко Петро Прокопович і його сім’я (дружина і 5 чи 6 їх дітей);
Снесар (чи Сіренко) Гордій;
Наталка, його дочка - 10 років;
Дід Ганнич.
Коняєва Віра Петрівна (дівоче прізвище Гузь), 1913 р.н., уродж. хутора Гузівка Баранівської сільради Валківського району Харківської області
Валківський район
| |
| Передерій Уляна Михайлівна (дівоче прізвище Злобіна), уродж. села Будьонівка Великобурлуцького району Харківської області | Сім’я наша була великою - 3 дітей, батько, мати, дідусь. Їли що прийдеться. Перед своєю смертю батько годував нас качанами із кукурудзи.
У батьків забрали все: коней, корову, реманент. Хату теж відібрали, а нас поселили у стайні.
Вимерло майже все село. Їли навіть дітей. Був випадок, коли мати зварила суп із дитини... | | Петрушенко Варвара Прокопівна , 1926 р.н., уродж. села Мартова Печенізького району Харківської області | В ті роки не тільки голод був причиною смерті людей. Такі хвороби як лихоманка, скарлатина, тиф теж взяли свою частку. Знесилені люди не могли захоронити своїх рідних на цвинтарі, то ховали в садах або городах, прикриваючи їх невеликою кількістю землі. Харчувалися травами та ягодами... | | Півнєв Михайло Мусійович, 1913 р.н., уродж. села Андріївки Великобурлуцького району Харківської області | Скільки часу минуло, а як починаю згадувати про 1932-1933 рр., все тіло труситься.
У 1932 р. мене звільнили із заслання, де будував Біломорканалбалт (Ведмежа гора, Головний шлюз). Оформив документи в Лисичанськ Сталінської області. У Заполяр’ї тоді вже ходили чутки, що в Україні голод.
Заїхав у Петрозаводськ - там буханець хліба коштував 3 рублі, а як приїхав до Харкова - 30-40 рублів... | | Півньов Василь Олексійович | В 1932-1933 роках в нашому селі був голод. В той час мені було 5 років. Причиною голоду на мою думку був і неврожай, і те, що урожай забирала влада. Приїжджали представники з району і відбирали у людей зерно. Проводили обшуки в будинках, в сараях, на подвір'ї. Із доносами проводились арешти людей, відправляли на висилання... | | Пономаренко Марія Іванівна | У 1932 році усіх людей примушували працювати в колгоспі. Сім’ї, які жили більш – менш нормально, сплачували великий податок. Часто забирали у людей корів. Люди ховали зерно, закопували у ямах. Багатьох відправляли до Сибіру. Приходили уповноважені, забирали навіть квасолю, горох, терен. Усе – усе, що було у хаті... | | Проценко Марія Петрівна (дівоче прізвище Камчатна), 1927 р.н., уродж. села М. Бобрик Лебединського району Сумської (колишньої Харківської) області | Мій батько, Камчатний Петро Денисович, помер від голоду у віці 28 років. Батька й діда причислили до куркулів і вигнали з хати всю нашу сім’ю.
У 1932 р. за те, що батько не виконав плану хлібоздачі, накладеного втретє підряд, його засудили на два роки. Прийшовши з в’язниці в 1933 р., батько в кінці літа помер з голоду... | | Прощай Євгенія Іванівна, 1916 р.н., уродж. села Мартова Печенізького району Харківської області | В ці тяжкі роки я втратила свою доньку Клавдію. Не було чого їсти. Знесилені люди їли в основному трави. В кого була кукурудза то варили кукурудзяну кашу, квасили кормові та цукрові буряки і це вживали в їжу.
В той рік вимирали цілими сім’ями з 3-х або 6-ти членів сім’ї... | | Ронзік Марія Яківна (дівоче Черняк), 1930 р.н., уродж. села Новий Бурлук Печенізького району Харківської області | Пам’ятаю хоча мені було 3 роки , як жила наша сім’я під час голодовки 1932-33 років. Сім’я складалась із шести осіб, жили дуже скрутно. Їсти було нічого, мама готувала оладки із лугового щавлю, жарити було ні на чому, їх просто сушили на сковороді. Вся сім’я опухла з голоду. Я пам’ятаю, як бабуся впала в хаті на долівку поруч із моїм старшим братом, який був дуже опухлий, так вони і померли в один день... | | Рудницька Раїса Леонідівна | Голод зробила держава. Забрала у селян хліб, усе що залишилось то це мабуть вода. Від голоду багато хто втрачав совість,сором. Немало голодних займалися крадіжками по погрібах і по клунях, щоб знайти щось їстівне.
Їли кору дерев, різну траву, полову,м’ясо дохлих тварин, ловили собак і котів... | | Рябко Лариса Юріївна (дівоче прізвище Литвиненко), 1938 р.н., уродж. села Драбинівка Новосанжарського району Полтавської (колишньої Харківської) області | Я народилася вже після голодомору, а тому про його страхіття розповім за спогадами своєї мами, Литвиненко Олександри Павлівни, якої вже немає серед нас.
Мама розказувала, що в селян було відібрано минулий урожай, а все, що виросло на полі влітку, не дозволяли збирати. Якщо хто порушував заборону, його заарештовували... |
|
Документальний фільм «Жорна».
У Запоріжжі знову повісили Сталіна
Події
|
