|
Яна Шамрій. Другий день вже без сну...
Другий день вже без сну, голод спать не дає,
я заслаб, та обов’язок кличе мене.
У родині моїй батька більше нема,
залишилась сестричка й матуся моя.
Не забуду ніколи, не забуду одвік,
я ось так, у 12 тепер чоловік.
Не лежу я у полі та в ігри не граю,
я тепер за родину відповідаю.
Крок за кроком, поволі я йду по дорозі,
другий вже нормально ходити невзмозі.
Повернуся під вечір додому ні з чим,
та з пустими руками не хочу йти в дім.
Тут сестричка чека, без упину ридає,
щоб поїсти дали вже не просить, благає.
А матусенька мовчки сидить у вікна,
з жахом бачить, що їжі у мене нема.
Сидимо в темноті, тихо свічка горить…
Я повинен від голоду їх захистить,
тільки б знати, куди мені знов мандрувать
і де щось їстівне завтра буду шукать.
Вже не сплять мої рідні і я вже не сплю,
щось смішне як згадаю, то їм розкажу.
Нема сили сміятись, ридати, кричать,
та не хочу голодної смерті чекать.
Вранці мовчки піду я на пошуки знов,
вже від злості на долю кипить в жилах кров.
Дощ іде, я навколішках буду молить
і у Господа Бога спасіння просить:
«Як існуєш, не дає, щоб померли вони,
доведи, що Всесильний, що все можеш ти.
Та, якщо ж не спасеш, я забуду тебе,
хай за всі ці слова покарають мене,
а тебе прокляну, душу чорту віддам,
та померти від голоду їм я не дам!»
Піднімаюсь… Іду… Я щось буду шукать,
та не здамся, я спробую їх врятувать!!
|
Яна Шамрій. Голодомору присвята
Жахом серце охопило, думи мозок виїдають:
як нагодувати сина, коли їжу відбирають?
Як сказати, щоб тримався? Як сказати, щоб не плакав?
Як сказати, що зостався без сестер він і без тата?
День пройшов… ми протримались! Ніч іде… мені тривожно,
знову я в душі вагаюсь чи прожити завтра зможем.
День, неначе рік минає, тягнеться… ми хочем жити!
Людей з десять в день вмирає, більше нікому тужити.
Вже в селі тепер нелюдно, вже ніхто не привітає,
лишень тихо і похмуро вулицями смерть гуляє.
Жити кожен з нас воліє, в очах смуток, злість зростає,
а синочок вже хворіє, та від люду я ховаю.
Кажуть там, в сусідній хаті, м’ясо вариться щоднини,
нема більше Саші й Каті… ох, трагедія в родині.
Ось і я сиджу та плачу, та не плачу, просто сльози
і ховаюсь, щоб не бачив, мій синок зі страхом очі.
Встану вранці, помолюся, прошу Бога я щоднини,
перед образом стелюся, щоб урятувати сина.
Дасть Господь мені терпіння і пуду я в поле з болем,
щоб знайти хоча б коріння так прожити день ми зможем.
Ба! А йти вже так далеко, я втрачаю віру в краще,
на душі тягар, нелегко, з кожним днем іти все важче.
Підніму я очі в небо, жах мене там привітає:
«Боже Правий! Та у небі жодна пташка не літає!
Люди, людоньки за що це? Ми за що ось так страждаєм?
Запитать би того ката, за що з голоду вмираєм?»
Колискову заспіваю…Обійму змарніле тіло…
Біля сина засинаю…
Покидають й мене сили…
10.06.11
|
"ЧЕРВОНІ ЗМУШУЮТЬ СЕЛЯН ГОЛОДУВАТИ"
